Храм можливостей для тих, хто їх шукає. Так характеризує ТНМУ студентка вже четвертого курсу стоматологічного факультету Богдана Біла. Дівчина сповна використовує ці можливості та бере активну участь у житті університету.
Богдана – невиправна оптимістка, натхненна та цілеспрямована. «Дві найголовніші риси, навколо якої будується фундамент моєї особистості, – зауважує вона, – це безумовна віра в Бога й наполегливість у досягненні мети».
– Богдано, чи змінила вас війна?
– Війна чітко окреслила мої життєві пріоритети, миттєво змівши всі зайві думки та переживання, що до того здавалися важливими. Нині стараюся більше часу приділяти сім’ї, закарбовувати в пам’яті кожну усмішку мого молодшого братика, якому, до слова, 1 червня, у День захисту дітей, виповнилося 10 років, кожну розмову з батьками, обійми родичів. Так, з початком повномасштабного вторгнення власне людське життя я ціную найбільше. Плани тепер будую лише на найближчі дні та тижні. Важко загадувати, що буде через рік. Дякую Богові за кожен світанок у мирному місті.
– Як рятуєтеся від поганих думок і захищаєте свою психіку?
– Насамперед я – оптимістка. До 24 лютого просто заперечувала факт, що може бути повномасштабна війна. Гадала, що скупчення техніки біля наших кордонів – не більше, ніж фарс. На жаль, помилилася. Звістка про війну мене потрясла, як і всіх українців. Найперше, що відчула, – страх. Страх за життя близьких людей, за майбутнє країни, страх від нерозуміння масштабу війни та нашої здатності опору. Так, за кілька днів ми вже усвідомили, що обов’язково переможемо, та тоді факт невизначеності лякав найбільше. 26 лютого, коли шок від пережитих емоцій трохи стих, я прийняла рішення, що не можу залишатися осторонь нашої визвольної боротьби, що в мене буде свій волонтерський фронт. Волонтерство для мене стало рятувальною шлюпкою в тому розумінні, що я знайшла своє місце в цій війні. Всі зараз мовлять про синдром того, хто вижив. Вважаю, щоб цей синдром мінімізувати, треба якнайбільше залучити себе до діяльності в контексті нашої перемоги. Тож волонтерство стало особливо важливою частиною мого життя, адже коли працюєш у гурті людей, які також залишилися в Україні й одностайно переконані, що переможемо, тоді приходить розуміння, що я не одна. Разом завжди легше подолати біду. Не варто забувати, що війна – це не лише йдеться про збройний конфлікт. Так чи інакше вогонь колись закінчиться, настане перемога. І повинні бути люди, які готові відновлювати країну. Якщо провести аналогію з нашою медичною справою: коли пацієнт переніс важку операцію й видужав, у кінцевому підсумку це заслуга не лише хірурга, а й усієї команди, спеціалістів, які вже в післяопераційний період змогли поставити пацієнта на ноги. Переконана, що волонтерство – це глобальний мейнстрім, течія, що нині охопила весь світ. І дуже тішуся, що змогла стати його частиною. В нашій єдності – сила українського народу.
– Якщо б вам довелося відрекомендувати себе людині, яка бачить вас уперше, що ви б розповіли передусім?
– Найперше, що спадає мені на думку: я – галичанка з українською душею та громадянка світу. А далі представлення залежатиме від того, кому воно адресоване.
– В якій сім’ї формувалися? Пригадуєте події з дитинства, що вплинули на вас найбільше?
– Я народилася в щасливій сім’ї, і це – головна причина, чому нині така, яка є. Найяскравіший спогад усього мого дитинства – народження мого брата Василька. Я все життя знала, що в мене має бути брат, вірила, що він неодмінно з’явиться в нашій родині, просила про це у святого Миколая (усміхається). І ось коли мені було 10 років, у мене народився-таки молодший братик. Перші його роки – це моменти неосяжного щастя, безумовної любові. Ми з ним – справжні друзі.
На становлення мого світогляду найбільше вплинули мої батьки. Мій тато Роман Васильович – лікар-ортопед-травматолог. Він справді лікар за покликанням, я бачу вдячних людей, які цінують те, що він свого часу допоміг їм жити повноцінно, насолоджуватися життям. А моя мама Наталія Миколаївна – приватна підприємниця, лідерка бізнес-груп компанії «Мері Кей». Пам’ятаю, як я стояла біля сцени у палаці спорту в Києві, коли моїй мамі вручали нагороду, вона ввійшла до «трійки» найкращих серед колег в Україні, а у залі їй аплодували понад три тисячі успішних жінок. Мені тоді було 13 років. І тієї хвилини я усвідомила, що успіх – це реально, що можна бути щасливою і в сім’ї, і на роботі, не треба боятися будувати великі плани та досягати їх. Мама для мене – приклад, уособлення того, що можна реалізовувати себе різнобічно без втрати якості в чомусь.
Ще одна подія, що безпосередньо вплинула на моє майбутнє, – шкільний обмін з Німеччиною. Я навчалася у Тернопільській спеціалізованій школі №17 з поглибленим вивченням іноземних мов. Для найкращих учнів школи була можливість поїхати на обмін на кілька тижнів до Німеччини. Та поїздка визначила для мене те, що нині світ не має меж, він відкритий для кожного. Саме тому себе сміливо можу назвати громадянкою світу. Чудово, що можемо швидко долати величезні відстані, спілкуватися з людьми з будь-якого куточка світу, обмінюватися цінностями. Це неймовірно круто бачити, в чому наша схожість і в чому наша відмінність. До цієї поїздки я мріяла вчитися за кордоном. Мені там все сподобалося, але повернулася з рішенням, що буду навчатися лише в Україні.
– Чому так вирішили?
– Тому, що менталітет відіграє надважливу роль у людському житті. Коли людина переїжджає в іншу країну, має усвідомлювати, що вона переїжджає й до інших людей. Мені ж насправді дуже імпонують українці. Це цілком щиро, без лукавства. До того ж я хочу внести свою лепту в розвиток своєї країни.
– Медицину обрали під впливом батькового прикладу?
– Так, на мене дуже вплинув приклад батька. Я вчилася у школі добре, тож розглядала різні сфери. Мені насправді було дуже складно визначитися з професією. Та якимись логічними роздумами, аналізом усе зійшлося-таки на медицині. Це професія, що може ощасливлювати багатьох людей, повертати їм здатність повноцінно жити. Тож вибір сформувався сам собою.
– Чому саме стоматологія?
– Це було спонтанне рішення, а вже потім під нього підтягнулися аргументи. Збагнула, що стоматологія нині – одна з найпрогресивніших галузей в медицині та можу застосувати цей прогрес на будь-якому рівні – чи у великому місті, чи в маленькому містечку. Закінчивши вже третій курс, я надзвичайно задоволена своїм вибором.
– Чому обрали ТНМУ?
– Це альма-матер мого батька, тож ще до вступу мені здавалося, що йду туди, де вже багато знайомих мені людей. Я прийняла рішення вступати до ТНМУ, бо ж навчатися в місті, в якому живеш, – дуже комфортно, не відволікаєшся на побутові речі, а можеш максимально присвятити час навчанню.
– Чим для вас став Тернопільський національний медичний університет ім. Івана Горбачевського?
– Передусім я була вражена, що змогла вступити на бюджетну форму навчання на факультет, де було лише п’ять державних місць. Це для мене справді стало неочікуваним, попри те, що мала високий рейтинговий бал. На перших заняттях постійно не могла зрозуміти, куди потрапила та чому це так важко. Перший місяць – місяць виживання (сміється), коли спиш менше чотирьох годин, засинаєш і прокидаєшся з книжкою. З цим стикаються всі першокурсники, адже шкільний досвід тут не працює. З часом навчатися стає зовсім не важко, а просто цікаво. Вже після першого семестру зрозуміла, що для тих, хто хоче та прагне, тут відкриваються величезні можливості. Я охарактеризувала б наш університет, як храм можливостей для тих, хто їх шукає. Звісно, якщо не прагнеш отримати знання, їх і не отримаєш. Але якщо є прагнення, є бажання, тобі завжди готові відповісти. Гортаючи в пам’яті заняття, що в мене були за тих три роки, вдячна кожному викладачеві нашого університету. Я – людина, в якої завжди багато запитань. Усі наші викладачі готові дати на них відповіді. Це саме та історія, коли «стукайте – і вам відчинять». У нашому університеті надзвичайно професійний колектив – висококваліфікований, відкритий до студента. Це дуже прозорий у всіх сенсах виш. Тішуся, що обрала саме його, маючи можливість вступити в інші вищі навчальні заклади нашої країни.
– Ваша активна життєва позиція, звичайно, означає, що берете активну участь і в житті університету. В яких напрямках пробуєте себе реалізовувати?
– Був у мене цікавий досвід наукової діяльності: я брала участь у торішньому науковому конгресі, що відбувався навесні у онлайн-форматі. Готувала доповідь з терапевтичної стоматології. Це дуже цікаво, коли є можливість слухати опонентів з різних вишів.
Щодо громадської роботи, то взимку, ще до початку повномасштабного вторгнення рашистів в Україну, разом з колегами за участі Асоціації студентів-стоматологів вдалося провести благодійний конгрес студентів-стоматологів у Тернополі. Це велика подія, в якій взяли участь понад двісті слухачів та 14 спікерів – провідних стоматологів України, фахівців своєї справи, які нині мають найсучасніші клініки. Було приємно усвідомлювати, що ще пів року тому дивилася інтерв’ю з ними в YouTube, а зараз я – співорганізатор конгресу, на якому ці люди – спікери, й маю можливість поспілкуватися з кожним особисто. Це дуже цінно. Я закликаю всіх молодих спеціалістів не економити, витрачати гроші на свій розвиток. Так, це буває недешево, але ви завжди отримуєте значно більше – в нових знаннях, знайомствах, комунікаціях. Те, що мені вдалося долучитися до команди організаторів цього заходу, – моя найбільша перемога зими 2022 року.
– Зізнайтеся – як все встигаєте?
– Переконана, що якщо в людини дуже багато вільного часу, в неї розвивається депресія. Тому в мене вільного часу надто мало (усміхається), розписана кожна хвилина. Головна таємниця мого тайм-менеджменту – якнайменше часу приділяти соціальним мережам і співрозмовникам, які тебе виснажують та спустошують енергетично. Стараюся оточувати себе людьми, спілкування з якими наповнює.
– Які основні цінності є орієнтиром у вашому житті?
– Віра, сім’я та кар’єра.
– Ким себе бачите в майбутньому?
– Щасливою людиною. Не буду зараз загадувати визначення в професії, місці проживання, у статусі… Незалежно від усіх тих зовнішніх чинників, я бажаю бути щасливою. Наразі найбільша мрія кожного українця – це мир. Та я хочу, щоб моя мрія не обмежувалася лише миром. Хочу, щоб наша перемога, що буде досягнена величезними жертвами втрачених і скалічених людських життів, зруйнованих планів, бажань та можливостей, стала символом нового початку для всіх нас. Вірю, що зможемо побудувати у своєму домі велику Україну.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА